Новости:  

23 Май, 2007 09:36

Нові металурги

30 років тому бізнес найбільших північноамериканських сталевих концернів похитнувся під натиском електроплавильних міні-заводів. Невеликі за традиційними мірками меткомбінати з обсягом виробництва 0,5-1 млн тонн сталі на рік з кінця 70-х відвоювали в гігантів масштабу US Steel, International Steel 50% ринку США. В Україні малі форми поки що не поширені: в сегменті mini-mill нині працює лише один повноцінний міні-комбінат - сталеливарний завод «Істіл» на базі Донецького металургійного заводу. Багато інших амбітних проектів, які нібито можуть потіснити традиційну металургію, в найкращому разі перебувають на стадії проектування.

Економ-сталь

Міні-заводи у світі почали масово з'являтися в 70-х роках минулого століття. Принципова їхня відмінність від класичних меткомбінатів з обсягами виробництва понад 3 млн тонн сталі на рік - технологія. На великих інтегрованих метзаводах спочатку з руди й коксу в доменних печах виплавляють чавун, потім із чавуну отримують сталь (мартенівським або конвертерним способом), а зі сталевої заготовки на прокатних станах виробляють готову продукцію - лист, арматуру, дріт, штрипс (заготовку для труб).

Технологічний ланцюжок міні-заводів коротший. Ключовий елемент класичного mini-mill - електрична дугова піч: до неї завантажують брухт, з якого виплавляють сталеву заготовку. Потім на прокатному стані випускають кінцеву продукцію, максимально підганяючи її під потреби ринку. Приміром, якщо поблизу розміщений автомобілебудівний завод, то mini-mill випускатиме листову сталь, якщо ведеться будівництво - арматуру, катанку й сталевий профіль - кутник, двотавр.

Як плавлять сталь в Україні

  

 

За кордоном будівництво mini-mill потужністю 0,5-1 млн тонн сталі на рік обходиться в $200-600 млн. Традиційний меткомбінат (річною потужністю 5-10 млн тонн сталі) обійдеться щонайменше в $5 млрд. Інвестиції в mini-mill за сприятливої кон'юнктури ринку енергоносіїв окупаються вдвічі швидше, ніж в інтегровані підприємства - протягом 5-6 років.

У США й Західній Європі будівництво міні-метзаводів стимулювало розвиток автомобілебудування. Заводи воліли виробляти сталь із дешевого брухту старих автомобілів, а не витрачати гроші на закупівлю дорогого коксу, а надто руди, яку доводилося завозити із Бразилії й Австралії. Крім того, на руку західним міні-металургам було зниження цін на нафту (і, відповідно, на електроенергію) на початку - в середині 70-х. Світовий законодавець мод у сегменті міні-заводів - компанія Nucor, яка в середині XX століття перекваліфікувалася з виробника автомобілів на електрометалургійну корпорацію. 2006 року корпорація, до складу якої входять 19 заводів, виплавила 22,3 млн тонн сталі, продаж компанії сягнув майже $15 млрд.

Технологія mini-mill дозволяє максимально підлаштуватися під потреби ринку й конкретного замовника, зекономити на транспортних витратах - перевезенні сировини, збуті. Такі підприємства здебільшого орієнтовані на локальний ринок. у виробництві задіяно порівняно небагато персоналу: з допоміжними працівниками не більше ніж 2 тис. чоловік. Продуктивність праці на таких виробництвах набагато вища, ніж на традиційних. Якщо, приміром, на Криворіжсталі зі штатом 54 тис. осіб і щорічною виплавкою 7 млн тонн сталі цей показник сягає 129,6 тонн на людину, то на одному із заводів Nucor потужністю 2 млн електросталі на рік і штатом у 490 працівників продуктивність у 31 раз вища - 4081 тонн/особу.

Сировина для металургів дорожчає

  

 

У США підрахували, що постійні витрати при виробництві продукції на mini-mill становлять $500/т, а на інтегрованому заводі - $2000/т. При цьому собівартість теплоенергетичних витрат звичайного комбінату сягає 30%, тоді як міні-заводу - 7-10%.

Технологія, використовувана на mini-mill, змінила американську металургійну галузь, вхідний бар'єр до якої істотно знизився. До початку 2007 року на міні-заводах у США виплавляли практично половину виробленої в країні сталі, в Західній Європі - близько 40%.

Будівництво міні-заводів в Україні тільки починається

Мода на міні

Здавалося б, мода на міні-заводи не випадкова: цифри вельми промовисті. В Росії, наприклад, приватний капітал зацікавився сталеплавильними міні-заводами майже 4 роки тому, коли темпи зростання цін на сталь почали вимірюватися двозначними цифрами. Першими в нову нішу ринули збирачі брухту. Одразу кілька проектів фінансувала компанія російського бізнесмена Миколи Максимова «Максі-Груп», один із найбільших російських збирачів брухту чорних металів. За прогнозами самого Максимова, до 2011 року його група має намір виплавляти 12 млн тонн сталі на рік - не набагато менше за Новолипецький меткомбінат. Ідеєю створення електроплавильного виробництва перейнялися й власники групи «МАИР» (лідер російського брухтозбирання), які вирішили створити вертикально інтегрований металургійний холдинг на базі Сулинського метзаводу. Вже запущено міні-завод із виробництва квадратної заготовки, що належить брухтозаготівельнику «Новоросметалл» (Краснодарський край).

Мода на міні докотилася й до України. З 2004 року тривають переговори про будівництво в Білій Церкві електросталеплавильного заводу. Інвестор - компанія «Євро Фінанс» (контролює Київвтормет), один із гравців вітчизняного ринку брухту. Будівництво електросталеливарного заводу потужністю 1,8 млн тонн за планом триватиме орієнтовно 37 місяців. Компанія готова вкласти в проект $600 млн, які окупляться приблизно через 5-6 років. «Подібний завод цікавий тим, що може виробляти марочний склад сталі під конкретного замовника», - вважає віце-президент компанії «Євро Фінанс» Валентин Макаренко. Щоправда наразі справи просуваються через силу, проект більш як два роки перебуває на стадії узгодження техніко-економічного обгрунтування. «Ми вже отримали щонайменше 120 дозволів. На багатьох із цих документів від 2 до 18 печатей. Не розраховували, що цей процес займе так багато часу», - каже Макаренко.

Контракт на будівництво електросталеплавильного комплексу з виробником металургійного обладнання компанією Danieli цього року підписала корпорація «Інтерпайп». Проект буде реалізований у Дніпропетровській області, де розміщені основні активи групи Віктора Пінчука. Заготовка Інтерпайпу знадобилася для розширення виробництва труб і залізничних коліс на Нижньодніпровському трубопрокатному заводі.

2005 року про будівництво міні-метзаводу заявила ще одна вітчизняна ФПГ - «АвтоКрАЗ» Костянтина Жеваго. Компанія «Ворскласталь», що належить наймолодшому вітчизняному олігархові, планувала ввести 2009 року в експлуатацію електрометалургійний завод у Комсомольську на Полтавщині, неподалік підконтрольного групі Полтавського ГЗК. Планується, що підприємство випускатиме до 3 млн тонн сталевої заготовки на рік за технологією прямого відновлення заліза (DRI) для іншого нового проекту групи - прокатного заводу в Угорщині. Передбачалося, що створення нових потужностей убезпечить бізнес Жеваго від змін на ринку залізорудної сировини. Зокрема, розширення видобутку провідними світовими постачальниками руди в Австралії й Бразилії може призвести до скорочення ринків збуту Полтавського ГЗК. Але реалізацію проекту поки що припинено. За однією з версій, АвтоКрАЗу не вистачає ресурсів для будівництва відразу двох заводів - і в Угорщині, і в Україні.

Переоцінка цінностей

Український бізнес тільки тепер звернув увагу на нову нішу, оскільки раніше не було потреби в таких виробництвах. В Україні в період переділу власності в металургії (кінець 90-х) склалися всі передумови для розвитку інтегрованих підприємств - у країні є запаси руди й вугілля, вибудувана інфраструктура, налагоджені зв'язки між меткомбінатами й постачальниками сировини - ГЗК і коксохімами. До того ж українські заводи були побудовані ще за часів СРСР, і їхнім нинішнім власникам не треба перейматися окупністю вкладень у капбудівництво. «Збутові ціни на металопродукцію українських комбінатів зростають, зарплати збільшуються повільно, екологічні норми далекі від європейських вимог. Підприємствам немає причин витрачатися на капітальні вкладення. Якби ми мали традиційний метзавод, мабуть, теж нічого не будували б», - каже Валентин Макаренко.

По-друге, витрати на зарплату працівникам українських металургійних комбінатів у собівартості продукції некритичні порівняно з Європою і США. Отже, можна й не витрачатися на технології, які потребують менших людських витрат. У структурі собівартості української сталі на фонд оплати праці припадає лише 3%, на європейських виробництвах аналогічний показник часом сягає 60%.

По-третє, на Заході однією з основних причин розквіту міні-заводів стали значно вимогливіші екологічні норми. В Україні ж екологічне законодавство лояльне до металургійних гігантів. За останні 10 років плата за забруднення довкілля збільшилася лише в півтора разу, при цьому український екоподаток залишається одним із найнижчих в Європі. На руку металургам ще й слабкі лобістські позиції українських «зелених».

Нарешті, досвід Росії свідчить: перспективи міні-заводів найчастіше переоцінені. На даний момент з двох десятків заявлених проектів у Росії більшість перебуває в стадії підготовки документації. Бурхливе зростання цін на сталь у 2003-2005 рр. призвело до різкого подорожчання брухту. Тільки за три перших місяці минулого року ціни на брухт у Росії зросли на 15% - до $185 за тонну, тоді як за весь 2005 рік темпи зростання цін на вторинну сировину для металургів не перевищували 5%. У підсумку збільшилися не лише строки окупності інвестицій, а й витрати на будівництво: спорудження середньої руки міні-метзаводу оцінюється в $800-900 млн проти $500 млн, на які інвестори розраховували два-три роки тому.

Один із невдалих прикладів будівництва міні-заводів - російський проект Віктора Пінчука під назвою «Просталь». Побудувати міні-завод у Московській області український мільярдер зважився ще 2005 року. Планувалося, що завод потужністю 2,5 млн тонн прокату на рік з'явиться до 2008 року. Продукцію заводу мали намір продавати московським забудовникам. Але поки менеджери й консалтингові компанії здійснювали розрахунки й узгодження, вартість будівництва зросла, а строки окупності збільшилися. Нові цифри не сподобалися інвесторам, вони вирішили не ризикувати грошима й заморозили будівництво в Підмосков'ї.

«Інвестори міні-заводів від початку недооцінювали конкуренцію з великими меткомбінатами, надто з вертикально інтегрованими. Крім того, ринок збуту mini-mill може виявитися досить локальним. Цей фактор збільшує ризики збуту за умов зменшення попиту в окремих регіонах», - пояснює аналітик ІК «Конкорд Капітал» Євген ЧервТяченко. «Технологічний процес, який використовується на міні-заводах, сам по собі не гарантує власникові надвисокої рентабельності. Ефективність подібних проектів, як свідчить досвід іноземних гравців, може бути різною й залежить від обраної бізнес-моделі», - розповідає старший консультант інвестиційно-банківського департаменту ІФГ «Сократ» Олександр Бассов. Приміром, рентабельність за EBITDA лідера в сегменті міні-заводів, Nucor, упродовж 2004-2006 років утримувалася на рівні 18,4-21,0%. Аналогічний показник конкурента, Commercial Metals Company, становив лише 6,2%-8,7% (для порівняння, рентабельність Arcelor Mittal торік сягнула 17,2%). Така відчутна різниця в показниках компаній пояснюється просто: Nucor робить ставку на оптимізацію виробничого процесу, а також постійно скорочує адміністративні витрати й витрати на соціальні проекти.

Брухтові перспективи

Міні-заводи 70-х могли пропонувати ринкові сталь, вартість якої була на 20-25% нижчою, ніж продукція інтегрованих меткомбінатів. Однак різниця поступово сходить нанівець через зростання цін на брухт. У США, приміром, вартість основної сировини для міні-заводів становить $340-390/т, у Туреччині - не нижче ніж $360/т, в Індії сягає позначки $400/т, в Україні - $260-280/т. У собівартості електросталі металобрухт займає основну частину. Для виробництва тонни сталі потрібно 1,1 т брухту. Тож доля міні-заводів в Україні головним чином залежатиме від доступу підприємств до ринку металобрухту. «Міні-заводи розвиваються передусім у тих країнах, де є надлишок брухту», - констатує заступник начальника департаменту центру «Держзовнішінформ» з питань металургійного комплексу Олександр Сірик.

Водночас споживання сировини в Україні постійно зростає. До 2012 року крім будівництва Білоцерківського заводу і введення нових потужностей «Інтерпайп-Сталь», наростити виробництво з 0,92 млн тонн до 1,2 млн має намір Істіл. Донецький металопрокатний завод сподівається збільшити випуск продукції до 0,5 млн т/рік, а власники Алчевського меткомбінату планують щороку виробляти 7,5 млн тонн конвертерної сталі, на виплавку якої потрібно більше брухту, ніж на виробництво мартенівської сталі.

Тим часом заготівля брухту в Україні останніми роками знижується. 2005 року вона становила 9,2 млн тонн, торік скоротилася на 23%. До 2012 року, за оцінками консалтингової компанії «Укрпромзовнішекспертиза», дефіцит брухту на внутрішньому ринку може сягнути 1,5 млн тонн. За словами Олександра Сірика, нестача брухту відчувається вже зараз.

У розвинених країнах 80% відходів чорних металів формується в галузях металообробки, - нас же ці обсяги забезпечує амортизаційне обладнання й побутові прилади. «Дешевого «легкого» брухту щороку меншатиме. Брухтопереробним підприємствам доведеться вкладати кошти ще й у купівлю навантажувальних механізмів, різального обладнання, створення демонтажних бригад з утилізації мішаних брухтів, які містять залізо, пластик, скло й шкідливі домішки», - каже Макаренко.

На думку Олександра Бассова із Сократа, ще одна проблема для потенційних інвесторів міні-метзаводів полягає в самій структурі українського ринку металобрухту. Зараз ринок неконсолідований: за даними ІФГ «Сократ», на частку 4 найбільших гравців (Київвтормет, Запоріжсталь, Прометей і «МАИР») припадає не більше ніж 20% ринку, решту 80% ділять між собою півтори тисячі дрібних операторів. Проблеми із сировиною навряд чи дозволять дрібним операторам самостійно будувати електросталеплавильні заводи.

Майбутнє споруджуваних міні-заводів залежить і від наявності в регіоні енергогенеруючих потужностей. На виробництво тонни електросталі потрібно 390-450 кВт електроенергії. За словами Макаренка, одна з попередніх умов, які Національна комісія з регулювання енергетики висунула до Євро Фінанс - будівництво власної електропідстанції неподалік майбутнього заводу в Білій Церкві.

Втім, проекти Пінчука та Євро Фінанс цілком можуть бути успішними, щоправда, якщо інвесторам удасться запустити заводи в найближчі два-три роки. Попит з боку будівельних компаній Києва білоцерківському міні-заводу гарантований. До того ж завод має намір випускати катанку, зі збутом якої проблем немає ані в Європі, ані в Росії. Своєю чергою, проект Інтерпайпу розрахований на власні потреби корпорації.

Але будівництво міні-заводів в Україні, на думку Євгена Черв'яченка, навряд чи набуде масового характеру. Внутрішнє споживання металопродукції в Україні ще надто низьке, 80% українського металу продається за кордоном. Міні-заводи ж апріорі розраховані саме на місцевих покупців.

Комментарии (0)
Для комментирования новости необходимо залогиниться в систему.